Мандрівка по-українськи, або Що об'єднає схід і захід?

На травневі свята квитків до Криму вже немає

Схід і Захід досі не разом. Попри гасла минулих літ, Україна залишається роз’єднаною. Але відокремленість регіонів – зовсім не політична, не економічна і навіть не історична. Бо порізно не тільки Схід та Захід, але й Північ з Півднем. Через абсолютну нерозвиненість шляхів та сполучень поїздка з одного кінця країни в інший у справах або на відпочинок перетворюється на авантюрний роман.

У нас із друзями є традиція. Щороку на травневі свята ми ідемо в гори. Ми так відпочиваємо. Але власне похід на Роман-Кош чи Говерлу – ніщо у порівнянні з підготовчим етапом мандрівки. Бо до гір ще треба доїхати. Виявилось, що цьогоріч потрапити на Кримський півострів - складно, як ніколи.

Я давно і часто користуюся "Укрзалізницею", тому багато від неї не чекаю. Памятаючи, що квитки на будь-який популярний напрямок краще брати завчасно, звернулася до кас за 30 днів до поїздки. Але їх на маршрут Київ - Сімферополь уже не виявилось. Зрозуміло, тепер на травневі канікули в Криму проводять не лише туристи: тисячі мешканців великих міст тікають на кілька днів до моря. "Укрзалізниця" про це, звісно ж, не знає. Бо навіть додаткових потягів на популярні напрямки виявилося недостатньо, щоб задовольнити попит.

Ретельне вивчення розкладу руху показало, що з Києва до Сімферополя взагалі не ходить жоден потяг, зручний для пассажира - і для того, хто їде у відрядження, і для тих, хто мандрує в особистих справах. Варіантів небагато: приходиться або відпрошуватися з роботи, щоб встигнути на вокзал о 14:00 чи о 17:00, або виїжджати вночі і прибувати до Сімферополяпізно по обіді, коли усі справи, як правило, уже завершуються.

Та Бог з нею, з "Укрзалізницею", подумала наївна я. Адже можна ще доїхати автобусом або долетіти лоу-костером. Проте сувора реальність швидко внесла свої корективи у мої рожеві мрії. Автобуси з Києва до кримських міст ходять лише влітку. А "дешевий авіаперевізник" WizzAir так, вибачте на слові, зажерся за відсутності конкуренції, що виставив ціну на першотравневий квиток у 800 грн. в один кінець (політ у звичайний день коштує 149 грн.). Як і більшість українських найманих робітників, я морально й фінансово не готова стільки віддавати за переліт.

У такій ситуації хочеться лише вигукнути: "І ці люди хочуть проводити Євро-2012?!" Моя уява малює простого англійського уболівальника в наших жорстких дорожніх реаліях, і мені вже його шкода. Бо це ми - загартовані поїздками до бабусі із обласного центру в районний неопалюваними приміськими потягами з вибитим склом у вікнах і без світла – звикли проїжджати 160 км за 6 годин! "Балуваний" європейський футбольний фанат звик їздити залізницею з Лондона до Парижа (465 км) за 2 години 15 хвилин. Це ми можемо витратити більше 30 годин на мандрівку з Харкова до Івано-Франківська. В об'єднаній Європі такі відстані долаються за одну ніч. Це ми можемо годинами товктися біля привокзальних кас, а потім їхати на підлозі в тамбурі, сплативши провіднику подвійну вартість квитка. А розбалуваний сервісом англійський уболівальник навіть не знає, що таке плацкартний вагон!

Метр української літератури Юрій Андрухович у своїй "Таємниці" спробував пояснити західним читачам особливості цього явища: "Там світла саме настільки, щоб не заснути і не читати. Саме настільки, аби повіситися".

І навіть якщо уявний англійський уболівальник витримає всі наші "жорстокі реалії":

- всі наші привокзальні каси, де ніколи немає квитків, зате є перекупники;

- лоу-костерів, які коштують втричі дорожче європейських;

- декілька разів запізниться на матчі, бо швидкісний поїзд прибуде у місце призначення із двогодинним запізненням - і не повіситься в плацкартному вагоні,

він більше ніколи не повернеться в Україну. І буде ще довго розповідати своїм англійським дітям та онукам про дику та непередбачувану східну країну, куди не варто їхати за жодних обставин.

Того самого Андруховича якось на прес-конференції запитали, як можна об'єднати схід і захід України. Це було приблизно через рік після "помаранчевої революції", коли подібні питання ще хвилювали громадськість. Тоді письменник відповів, що головна причина нашої роз’єднаності – в дорогах. Нам необхідно забагато часу і нервів витрачати, щоб їздити в гості один до одного. Тому ми нічого не знаємо ані про схід, ані про захід, і відтак немає розуміння й любові.

Важко не погодитись з Андруховичем. Об’єднання Європи - ментальне, а не політичне - почалося із розвитком шляхів та сполучень. Перемога над розрухою починається з будівництва сучасного залізничного полотна і запуску по ньому сучасних потягів.

P.S. Мені таки пощастило (правда, з переплатою) замовити квиток в одній із служб доставки. Звісно ж, потяг іде у незручний для мене час, але я потраплю в гори! До речі, у касах квитків як не було, так і немає.