Гроші з повітря, або Чому українці не хочуть заробляти?

Розвиток туризму не вплинув на побут жителів Карпат

Україна має більший туристичний потенціал, ніж будь-який інший куточок Європи. І коли мешканці Криму як-не-як використовують природні багатства для власного добробуту, то в Карпатах ситуація цілком протилежна. За межами Буковелю та Драгобрату на фоні найбагатших на континенті краєвидів панують злидні. Чому сюди майже не ступає нога туриста?

Найчистіші в Європі ріки, унікальні праліси, в яких живуть ведмеді та рисі, суничні галявини, високогірні села з самобутньою культурою мешканців – усе це є в українських Карпатах. І цього всього ви не побачите. Бо поза президентською стежкою на Говерлу та гірськолижними курортами починається такий дикий закуток, який мешканцям столиці чи інших великих міст навіть важко уявити. Серце Гуцульщини, Горгани – величезна територія без готелів, доріг, мобільного зв’язку, та й часто навіть без електроенергії. Там найчарівніша в Україні природа і найнижчий рівень добробуту.

Як і більшість українців, цього року я змушена була відпочивати малобюджетно – або не відпочивати взагалі. Для тих, хто обирає перший варіант, найкраще – звісно ж, Карпати. Трекінг національними парками – поширений у Європі та Азії вид відпочинку. У нас він називається пішохідний туризм – і в Горганах стає зрозумілим, що це – "дві великі різниці".

Першою несподіванкою на шляху стала відсутність мапи. І дійсно, туристичної схеми найбільшого карпатського масиву, де знаходиться озеро Синевір та водоспад Шипіт взагалі не існує. Довелося скористатися так званою генштабівською мапою. В процесі походу з'ясувалося, що вона робилася для потенційного ворога України – аби той, потрапивши в наші гори, нізащо з них не вийшов. Стежки, позначені на ній – результат бурхливої фантазії укладачів, натомість реальних шляхів немає і в помині.

Але карпатські дороги – то окрема історія. Ті нечисельні шляхи, які є в Горганах, будувалися, мабуть, ще за часів Австро-Угорської імперії. Немає, як таких, і справжніх туристичних стежок. Усі дороги, які існують в Горганах, прокладені лісорубською технікою, часто по тих місцях, де раніше були марковані маршрути. Незвиклому мандрівнику треба багато часу, аби зрозуміти, що місцеві мешканці ходять з одного села до іншого навпростець – через гірські хребти по руслу річки. Тому усі, від дітей до старих, взуті в кирзові чоботи з ранку до ночі, в будь-яку пору року. Ми чобіт не мали, тому змушені були на слизьких кам'янисто-глинистих горганських схилах засвоювати нові види спорту – гірський серфінг та пішохідний рафтинг.

А що ж ті самі місцеві? Сидячи в Києві і читаючи відгуки про карпатський відпочинок, я чомусь уявляла, як працелюбні гуцули, підбадьорені високим попитом українців на відпустку в своїй країні, заповзято розвивають інфраструктуру, будують готелі та кемпінги, ремонтують дороги та ледь не в кожному селі пропонують туристам місцеві страви та вироби. Адже роботи, як такої, в цих краях більше немає – чим же їм ще займатися, як не розвивати туризм? Але як ця ідилічна картина відрізняється від дійсності!

Моя мандрівка Горанами почалася з Ясіні. Це - туристичний центр, а не якийсь там ведмежий закуток, поряд - Драгобрат, у самому селищі – безліч готелів та турбаз. На виході з села до нас підбігають дітлахи: "Дайте цукерок!" Ми спочатку здивувалися, а потім звикли: люди з наплічниками для карпатських дітей – єдине джерело солодощів. Дорослі їх чи то принципово не купують, чи, ймовірніше – не мають на них грошей. І це в Ясіні – туристичному селищі!

Що вже казати, про такі богом забуті села, як Лопухів. Гадаю, побут місцевих мешканців цього населеного пункту мало змінився за останні 300 років. Як і тоді, білизну перуть в річці, основним товаром на продаж вважаються лісові чорниці, а немісцеві люди викликають цікавість усього села - на них виходять подивитися з придорожніх шинків.

До речі, про шинки – цим Карпати мало чим відрізняються від інших депресивних регіонів України. Трактирів в Лопухові багато – більше, ніж крамниць, сидять там переважно лісоруби, пити горілку починають десь о 8 ранку. Лісорубів теж багато – це майже все доросле чоловіче населення села. Напевно, в сусідніх селах - те саме.

Люди, що живуть біля найкращого в Україні національного заповідника, де є навіть унікальний для Європи табун диких коней, спеціально поселений тут у 80-х, не бачать іншого джерела прибутку, як рубати побіля заповідника столітні смереки. І тому живуть надзвичайно бідно, бо деревина зараз не знаходить ринків збуту, меблева промисловість переживає не кращі часи. Мешканці Карпат нищать свою природу – і мають за це дуже мало грошей. А могли б зберігати її – і мати більше.

Гроші можна заробляти, побудувавши два-три кемпінги на популярних маршрутах. У цій частині Карпат дуже багато іноземних туристів, які охоче платили б за комфорт і не смітили б по усіх Горганах, а залишали сміття в певному місці. Гроші можна брати за сам вхід у заповідник – символічну суму, як у європейських національних парках. А на ці гроші – поставити дороговкази, помаркувати стежки, ще й для місцевого бюджету залишилося б. Можна брати гроші за кінні екскурсії, за відвідини якогось маленького кафе на вершині популярних гір, за різноманітні додаткові послуги. Так, будувати дороги та робити мапи має держава, але щось можна зробити й без неї!

Блукаючи кілька днів у карпатських лісах, я увесь час думала про Фудзі. Ця гора на кілометр вища за найвищу українську вершину. Але похід Горганами – це другий розряд у пішохідному туризмі, а на Фудзі може піднятися і старий і малий – там прокладена спеціальна дорога з готелями на шляху та місцями для відпочинку. Так само – в Непалі. Так само – в Альпах. Люди роблять гроші зі свого чистого повітря. На тій же Фудзі щорічно бувають до 200 тисяч туристів, переважно іноземців, які лишають в економіці Японії свої гроші. А в Карпатах іноземці грошей не лишають. Бо ніде.