Лазаренко повертається, або Привиди української демократії

Лазаренко називає себе батьком української демократії

Коли американський президент чи держсекретар іде у відставку, він пише мемуари та викладає їх у Гарварді. Українські президенти та прем'єр-міністри у статусі "екс" здебільшого перетворюються на привидів. І набувають усіх ознак тіні батька Гамлета – час від часу з'являються з порадами та жахами для "живих" політиків.

Останнім часом привиди української демократії активізувалися. Спочатку перший президент України Леонід Кравчук добрим батьківським словом шмагає третього – Віктора Ющенка - і радить піти у відставку, доки не пізно. За ним і другий, Леонід Кучма, виходить на арену, щоб запропонувати свої знання і досвід на посту гаранта. А вже про повернення до ешелонів влади "величного і жахливого" Медведчука хто тільки не говорив. Здавалося б, усі зібралися. Та ні, когось таки не вистачало - і він дав про себе знати.

Павло Іванович Лазаренко, що увійшов у ТОП-10 корупціонерів світу за оцінкою Всесвітнього банку, навіть у американській буцегарні "живєє всєх живих". І збирається на вибори разом зі своєю "Громадою". І навіть зазіхає на парламент. Дарма, що у США і чути не хочуть про екстрадицію – свою здатність робити політику дистанційно він уже довів у 2006 році, коли блок його імені увійшов до Дніпропетровської обласної ради, а Лазаренко, відповідно, став її депутатом, усе ще перебуваючи під американським судом.

У Верховну Раду "громадянина Панами" тоді не пустили – ЦВК відмовилася реєструвати Лазаренка кандидатом. Але головний ворог Кучми не втрачає оптимізму – його заяви про бажання повернутися з'являються щоразу перед черговими позачерговими виборами. Під час одних із перегонів останніх років "Громада" говорила про те, що основними конкурентами для себе вважає соціалістів та Блок Вітренко. У цих трьох політичних угрупувань, до речі, є спільна риса: вони не здатні робити погоду в загальнодержавних масштабах, проте час від часу зчиняють галас "на місцях". А тому гіпотетичне повернення Лазаренка страшне зовсім не його колишній соратниці Юлії Тимошенко, а саме для таких от партій, що зависли на межі прохідного проценту до Верховної Ради. Бо вони мають дуже схожий електорат, а часто – один і той самий.

Я пригадую одного палкого і завзятого прихильника Павла Івановича. Ми познайомилися з ним 1999 року - тоді Лазаренко уже був в опалі. Цей розумний, імпозантний, поважного віку академік (!) викладав античну літературу на нашому курсі. І майже на кожній парі академік влаштовував нам, першокурсникам, п’ятихвилинку політінформації. Перш ніж перейти до вивчення творів Овідія чи Горація, ми слухали про розум та заповзятість Павла Івановича, вірний курс "Громади" та поновлення історичної справедливості уже найближчим часом. Але обіцяний "найближчий час" усе на наступав, тож з вельмишановним академіком відбулися дивовижні метаморфози. З "правого" він раптом став "лівим". І доки я закінчила "свої університети", науковця-лазаренківця раптом обрали депутатом Харківської обласної ради від… Блоку Вітренко. Буваючи час від часу на сесіях облради у якості журналіста місцевої телекомпанії і слухаючи виступи колишнього викладача, я не могла позбутися відчуття дежавю. Бо академік розповідав про вірний курс Блоку Вітренко і поновлення історичної справедливості найближчим часом. І так само незручно було за поважного науковця, як і тоді, на лекціях.

Ані Кучми, ані Лазаренки найближчим часом нікуди не зникнуть з українського Олімпу. Бо ротація політичних лідерів може існувати лише за конкуренції політичних ідей. А якщо навіть українським академікам байдуже, ким бути – лівим чи правим, то й поготів...

До речі, тоді, у 2006-му, Лазаренко недовго був депутатом Дніпропетровської облради. Його повноваження припинили зовсім не через корупцію в астрономічних розмірах чи термін ув’язнення, а через те, що він тривалий час перебував за межами України.

І тут стає зрозумілим небажання американського правосуддя віддавати нам знаменитого земляка. Бо в Україні ніхто ні за що ніколи не буде покараний – ні за корупцію, ні за державну зраду, ні за відрізану голову журналіста. І байдуже, хто прийде до влади – червоні чи сині, праві чи ліві. В Україні це часто одні й ті ж люди.