Право на гідність, або Чому Тимошенко захищає честь у суді

Сучасні політики дуже бояться критики, жорстких запитань від журналістів та будь-якої полеміки

Жоден український політик не готовий бути президентом європейської країни. Звикнувши до кулуарної роботи, вони ще не зовсім розуміють, що таке публічна діяльність, тікають від телекамер і дуже ображаються на критику від преси та опонентів. На відміну від представників старих демократій, наші діячі ніяк не можуть відділити свою приватну особу від публічної.

Якщо ви жартома виклали у блог пародію на політичну рекламу, щось на кшталт "Вони – кака, вона - цяця", знайте: ви – злочинець. Як і я, бо наважилася написати таке у газеті. Постанова Печерського суду міста Києва забороняє фізичним та юридичним особам розміщувати на білбордах, у ЗМІ та в Інтернеті недобросовісну рекламу стосовно діяльності уряду і Юлії Тимошенко. "Регіонали" радо вхопилися за можливість попіаритись на цій темі. Ганна Герман урочисто проголосила про повернення цензури до України. Але я - як, мабуть, і більшість моїх колег, не можу з цим погодитись. Цензура до України не повернулася. Вона нікуди не зникала.

Цікаво, що українські політики лояльні до критики лише тоді, коли вони в опозиції. Варто хоч однією ногою зачепитися за щабель владі – і "пропало всьо". Зараз "регіонали" відчайдушно кричать про повернення цензури. Але ця вдавана боротьба за демократію навряд чи введе когось в оману. Ще добре памятаємо вибори 2004 року з їхніми темниками та спеціально підготовленими штабами Януковича списками запитань, які журналісти мали ставити на прес-конференціях. І Герман, яка тоді працювала прес-секретарем лідера "регіоналів", просто не могла не бути до цього причетною. До речі, традицію відбирати "правильні" запитання для прес-конференцій лідерів із задоволенням запозичили прес-служби нової, "помаранчевої" влади.

Нові демократичні лідери, як і старі партійні бонзи, дуже бояться критики, жорстких запитань від журналістів та будь-якої полеміки. Ось чому в українських ЗМІ, на відміну від західних, майже відсутні такі жанри, як політична сатира та карикатура. Ми зовсім недалеко пішли від путінської Росії, де цього року також стався один гучний та одіозний судовий процес. Депутат від ЛДПР Сергій Абєльцев подав до суду за образу честі та гідності на відомого публіциста Віктора Шендеровича, який в одному зі своїх радіовиступів назвав депутата "єху". Цікаво, що сам Джонатан Свіфт, із твору якого запозичено людиноподібну тварину єху, писав свого "Гулівера" саме як політичну сатиру на тогочасний англійський парламент. Таке було можливим в Англії 18-го сторіччя.

Але абсолютно неможливо в сучасних Росії та Україні. Зате у нас запросто можливо вихопити у журналіста мікрофон і пожбурити його на підлогу лише за те, що журналіст вимагав у депутата дати відповідь на поставлене питання. І прикро те, що таку поведінку почали сприймати як належне… самі виборці. Ось як прокоментував подію один із читачів інтернет-газети "СЕЙЧАС": "Обнаглели журналисты, хорошо, что только микрофон сломал, Ткаченко дядька здоровый, на его месте Жириновский бы и морду набил".

Шановний читачу, "здоровий дядька Ткаченко" живе за наші з вами кошти платників податків. За мої і ваші гроші він купує костюми, отримує житло і службовий транспорт, на якому їздить до Верховної Ради. Тому зобов’язаний час від часу розповідати, що він робить в цій самій Раді. Розповідати виборцям хоча б через журналістів, бо вас, виборця і платника податків, у парламент не підпустять і на гарматний постріл.

Звісно, це дуже складне етичне питання: де закінчується політична сатира або дискусія і починається образа честі та гідності? Де закінчується право на інформацію і починається втручання в особисте життя? На мою думку, розмови про честь, гідність та право на приватність мають закінчитися там, де починається публічна політика. Депутат не зобов'язаний давати інтерв'ю, коли він у відпустці і з родиною засмагає на березі моря. Але зобовязаний це робити в парламенті.

Обзивати негарними словами громадянку України Юлію Тимошенко – це образа честі та гідності. А критика дій прем'єр-міністра – це право та обов'язок опозиції. А хто не хоче чути критичних зауважень та незручних запитань – той має залишити державну посаду, здати депутатський мандат і йти у приватне життя. І скільки завгодно тікати від телекамер і захищати в судах свою гідність.